click fraud detection

Гарантійний платіж, як засіб забезпечння зобов’язань

гарантійний платіжЗаконодавче регулювання гарантійного платежу, як способа забезпечення зобов’язань здійснюється Цивільним кодексом України, Господарським кодексом України, проте в наведених нормативно-правових актах визначено тільки загальні положення щодо способів забезпечення виконання грошових зобов’язань, серед яких гарантійний платіж не виділяється.

Класифікація суми сплаченої як засобу виконання зобов’язання  має певні складності з визначенням. Існує можливість встановлення її як авансу, завдатку та гарантійного платежу.

Різниця існує, та вона надзвичайно мала, а іноді й зовсім непомітна. А вірне визначення відіграє головну роль  у подальшій долі сплаченого майна або грошових коштів. З цього можна вирізнити першу відмінність.

  1. Завдаток, як спосіб забезпечення зобов’язання  може бути убезпечений рухомим майном.

Так визначено в законодавстві, а саме в 570 ст. ЦКУ: «Завдатком є грошова сума або рухоме майно, що видається кредиторові боржником у рахунок належних з нього за договором платежів, на підтвердження зобов’язання і на забезпечення його виконання».

Тут же існує дуальність понять завдаток та аванс. Різниця між цими поняттями полягає у встановлені чіткого розмежування у договорі. Адже відповідно до ч.2 ст. 570 ЦКУ: «Якщо не буде встановлено, що сума, сплачена в рахунок належних з боржника платежів, є завдатком, вона вважається авансом». З цього посилання можна підтвердити першу характеристику,  адже фізичне забезпечення авансу- грошові кошти.

Детального визначення поняття гарантійного платежу в законодавстві України не існує. Та регулювання цього поняття відбувається пропорційно завдатку. А подальша доля коштів визначається договором. Тобто існує декілька шляхів їх спрямування.

Перший, повернення гарантійного платежу боржнику (орендареві), такі дії мають бути чітко вказані в договорі. Також це має місце у разі не настання подій гарантованих таким платежем. Стягнення з відповідача суми гарантійного платежу за договором не є наслідком порушення ним грошового зобов’язання, оскільки відповідні дії вчиняються не на виконання взятих на себе грошових зобов’язань, а з інших підстав – повернення сплаченого авансу. За своєю суттю обов’язок щодо повернення грошових коштів, отриманих як аванс, не можна розцінювати як грошове зобов’язання в розумінні статті 625 Цивільного кодексу України[1]. Повернення суми гарантійного платежу є поверненням суми авансу (а не грошовим зобов’язанням), на який можуть нараховуватися лише проценти, передбачені статтею 536 Цивільного кодексу України.

Якщо за умовами договору передбачено, що гарантійний платіж виконує винятково функцію засобу забезпечення виконання зобов’язань і підлягає поверненню покупцю після виплати основної суми договору, то сума гарантійного платежу не збільшує базу оподаткування ПДВ у продавця.

Другий варіант – це використання цих коштів як одного з платежів або авансу, тобто врахування коштів до загальної суми зобов’язання. Якщо зарахування коштів здійснюється таким чином то  оподаткування відбувається по відношенню до повної суми та відповідно до норм законодавства України.

Третій шлях, використання цих коштів як резервного фонду санкційного спрямування. Наприклад, фізична особа-орендар житла заподіює якусь шкоду майну та відшкодування збитків здійснюється з коштів гарантійного платежу. Така практика доволі розповсюджена. Далеко не всі орендодавці здійснюють свою діяльність законно. В такому випадку ні про яке оподаткування й мови йти не може. Та якщо реалізувати таке заняття відповідно до норм чинного законодавства то такий платіж оподатковуватись не буде, адже у випадку не настання потреби його використання він повертається орендареві.

Таким чином, можна зробити висновок, що тема гарантійного платежу досліджена несправедливо мало. Перш за все це результат недостатньої нормативно-правової бази даного поняття. Залишається тільки сподіватись, що в майбутньому це зміниться і у науковців з’явиться така цікава та різноманітна тема для дискусій та роздумів.

Касьяненко Дмитро Леонідович

Адвокат, керуючий партнер Юридичної компанії "Касьяненко і партнери". Від 2002 року, Дмитро Леонідович розпочав свій шлях у правничій сфері, пройшовши шлях від ключових позицій у бізнес-структурах до важливих ролей у державному секторі. Завдяки своєму досвіду, він став відомим фахівцем у галузях кримінального права, банківського та фінансового права, господарського та податкового права і процесу.

Подписаться
Уведомление о
0 Комментарий
Inline Feedbacks
View all comments