click fraud detection

ТЕМА: 08.06.2016 Про стягнення заборгованості за кредитним договором. «Райффайзен Банк Аваль»

Просмотр 1 сообщения - с 1 по 1 (всего 1)
  • Автор
    Сообщения
  • #4400
    Dmitry Kasyanenko
    Модератор

    У Х В А Л А

    ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

    08 червня 2016 року м. КиївКолегія суддів судової палати у цивільних справах

    Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

    головуючогоМартинюка В.І., суддів: Євтушенко О.І., Іваненко Ю.Г., Завгородньої І.М., Ситнік О.М.,розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» до ОСОБА_7, ОСОБА_8 про стягнення заборгованості за кредитним договором, за касаційною скаргою ОСОБА_7 на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 19 березня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Одеської області від 17 грудня 2015 року,

    в с т а н о в и л а:

    У листопаді 2014 року Публічне акціонерне товариство «Райффайзен Банк Аваль» (далі – ПАТ «Райффайзен Банк Аваль») звернулося до суду з позовом, у якому зазначало, що 27 липня 2007 року між ним та ОСОБА_7 укладений кредитний договір № 014/83361/74/78960, відповідно до умов якого вона отримала споживчий кредит у розмірі 86 275 доларів США зі сплатою 13 % річних строком до 27 липня 2023 року. На забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором між банком та ОСОБА_8 укладений договір поруки № 014/83361/74/78960.

    У зв’язку з неналежним виконанням умов кредитних зобов’язань станом на 21 жовтня 2014 року за кредитним договором утворилася заборгованість у розмірі 120 057,67 доларів США, що за курсом Національного банку України (далі – НБУ) еквівалентно 1 554 816 грн 70 коп., яку банк просив солідарно стягнути з відповідачів.

    Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 19 березня 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Одеської області від 17 грудня 2015 року, позов задоволено. Стягнуто солідарно з ОСОБА_7, ОСОБА_8 на користь ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» заборгованість за кредитним договором від 27 липня 2007 року № 014/83361/74/78960 у розмірі 1 554 816 грн 70 коп. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

    У касаційній скарзі ОСОБА_7, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції, ухвалу суду апеляційної інстанції та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

    Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, заслухавши доповідь судді, вивчивши матеріали цивільної справи та дослідивши доводи касаційної скарги, вважає, що вона має бути задоволена.

    Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, керувався тим, що у зв’язку з неналежним виконанням зобов’язань за кредитним договором утворилася заборгованість у розмірі 120 057,67 доларів США, яка відповідно до вимог ст. ст. 1054, 1050, 544 ЦК України має бути стягнута солідарно з позичальника та поручителя у гривневому еквіваленті.

    Із такими висновками судів повністю погодитися не можна.

    Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

    За вимогами ст. ст. 213, 214, 316 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

    При ухваленні рішення суд зобов’язаний з’ясувати питання, зокрема, щодо: наявності обставин (фактів), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та навести докази на їх підтвердження; наявності інших фактичних даних, які мають значення для вирішення справи; правовідносин, зумовлених встановленими фактами. У рішенні суду обов’язково повинні бути зазначені встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини.

    Вказані вимоги судами не дотримано.

    Судами встановлено, що 27 липня 2007 року між Відкритим акціонерним товариством «Райффайзен Банк Аваль» (далі – ВАТ «Райффазен Банк Аваль»), правонаступником якого є ПАТ «Райффайзен Банк Аваль», та ОСОБА_7 укладений кредитний договір № 014/83361/74/78960, відповідно умов якого остання отримала споживчий кредит у розмірі 86 275 доларів США зі сплатою 13 % річних строком до 27 липня 2023 року (а. с. 10−14).

    На забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль», правонаступником якого є ПАТ «Райффайзен Банк Аваль», та ОСОБА_8 укладений договір поруки № 014/83361/74/78960.

    Згідно з наданим банком розрахунком заборгованість за кредитним договором від 27 липня 2007 року № 014/83361/74/78960 станом на 21 жовтня 2014 року склала 120 057,67 доларів США, що за курсом НБУ еквівалентно 1 554 816 грн 70 коп., з якої: заборгованість за кредитом -36 278,04 доларів США, що еквівалентно 469 821 грн 73 коп.; заборгованість за відсотками − 17 207,56 доларів США, що еквівалентно 222 847 грн 92 коп.; заборгованість з пені − 66 572,07 доларів США, що еквівалентно 862 147 грн 05 коп. (а. с. 6−9).

    Частиною 1 ст. 553 ЦК України встановлено, що поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання боржником.

    Відповідно до ч. 1 ст. 554 ЦК України у разі порушення боржником зобов’язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя.

    Згідно із ч. 4 ст. 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов’язання не встановлений або встановлений моментом пред’явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред’явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки.

    Порука – це строкове зобов’язання, і незалежно від того, встановлений строк її дії договором чи законом, сплив цього строку припиняє суб’єктивне право кредитора. Це означає, що строк поруки відноситься до преклюзивних.

    Строк поруки не є строком для захисту порушеного права. Це строк існування самого зобов’язання поруки. Таким чином, і право кредитора, і обов’язок поручителя після його закінчення припиняються, а це означає, що жодних дій щодо реалізації цього права, в тому числі застосування примусових заходів захисту в судовому порядку, кредитор вчиняти не може.

    У справі, яка переглядається, договором поруки не визначено строк, після закінчення якого порука припиняється, оскільки п. 4.1 цього договору встановлено, що він діє до повного виконання позичальником або поручителем своїх обов’язків, передбачених основним зобов’язанням. Крім того, вказано, що також порука припиняється, якщо банк у межах трирічного терміну з дня настання строку виконання боргового зобов’язання не направить вимоги до поручителя за ч. 4 ст. 544 ЦК України (а. с. 22).

    У зв’язку з порушенням боржником виконання зобов’язання за кредитним договором банк відповідно до ч. 2 ст. 1050 ЦК України та умов кредитного договору використав право достроково вимагати стягнення з позичальника та поручителя заборгованості за кредитним договором, надіславши відповідачам 03 вересня 2014 року вимогу про дострокове повернення всієї суми кредиту й пов’язаних із ним платежів, змінивши таким чином строк виконання основного зобов’язання.

    У разі, якщо кредитор змінює на підставі ч. 2 ст. 1050 ЦК України строк виконання основного зобов’язання, то передбачений ч. 4 ст. 559 цього Кодексу строк обчислюється від цієї дати.

    Такий висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду України, висловленій у постанові від 11 листопада 2015 року у справі № 6-2056цс15, яка відповідно до ч. 1 ст. 360-7 ЦПК України є обов’язковою до застосування, проте не врахована ні судом першої, ні апеляційної інстанцій.

    З позовом до суду банк звернувся 08 листопада 2014 року (а. с. 37), тобто у межах передбаченого ч. 4 ст. 554 ЦК України та умовами договору поруки строку, тому підстав для визнання поруки припиненою немає, про що правильно вказали суди першої й апеляційної інстанцій.

    Доводи касаційної скарги про те, що банком подано позов поза межами трирічного строку позовної давності, встановленого ст. 257 ЦК України, не можуть бути взяті до уваги, оскільки матеріали справи не містять заяв відповідачів до ухвалення судом першої інстанції судового рішення про застосування строку позовної давності, як це передбачено у ч. 4 ст. 267 ЦК України.

    Разом з тим з розрахунком заборгованості, наданим банком, колегія суддів погодитися не може з огляду на таке.

    Згідно зі ст. 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня.

    Гривня є законним платіжним засобом на території України (ч. 1 ст. 192 ЦК України).

    Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом (ч. 2 ст. 192 ЦК України).

    Такими випадками є ст. 193, ч. 4 ст. 654 ЦК України, Закон України від 16 квітня 1991 року № 959-XII «Про зовнішньоекономічну діяльність», Декрет Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93, Закон України від 23 вересня 1994 року № 185/94 ВР «Про систему валютного регулювання і валютного контролю».

    Відповідно до ч. 1 ст. 533 ЦК України грошове зобов’язання має бути виконане у гривнях.

    Отже, гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України.

    Разом із тим ч. 2 ст. 533 ЦК України допускає, що сторони можуть визначити у грошовому зобов’язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті.

    У такому разі сума, що підлягає сплаті за зобов’язанням, визначається в гривні за офіційним курсом Національного банку України.

    Згідно з ч. 3 ст. 533 ЦК України використання іноземної валюти як засобу платежу при здійсненні розрахунків на території України за зобов’язаннями допускається лише у випадку, передбаченому законом (ч. 2 ст. 192 ЦК України).

    Такий порядок визначено Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», дія якого не поширюється на правовідносини щодо нарахування та стягнення штрафних санкцій за внутрішніми угодами, укладеними між резидентами на території України.

    Відповідно до ст. 1 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань» платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін.

    Розмір пені, передбачений ст. 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня (ст. 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань»).

    Таким чином, максимальний розмір пені пов’язаний із розміром облікової ставки Національного банку України; оскільки чинне законодавство не передбачає встановлення Національним банком України облікової ставки для іноземної валюти, пеня має обчислюватися та стягуватися за судовими рішеннями лише у національній валюті України – гривні.

    Такі висновки відповідають правовим позиціям Верховного Суду України, висловленим у постановах від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14 та від 01 квітня 2015 року у справі № 3-29гс15, які відповідно до ч. 1 ст. 360-7 ЦПК України є обов’язковими до застосування.

    Беручи до уваги еквівалент розрахунку пені за неналежне виконання позивальником зобов’язань за кредитним договором за офіційним курсом гривні до долара США станом на 21 жовтня 2014 року, суди не врахували, що пеня за прострочення зі сплати кредитних коштів нараховується за кожним періодичним платежем окремо з дня порушення платником свого обов’язку, після чого розмір нарахованої пені за кожним щомісячним платежем підсумовується та визначається загальна сума пені за порушення кредитних зобов’язань.

    Крім того, ухвалюючи рішення, суди не врахували, що розмір неустойки значно більший від розміру боргового зобов’язання (разом із заборгованістю за відсотками), суд не застосував до спірних правовідносин норму ч. 3 ст. 551 ЦК України, яка з урахуванням положень ст. 3 ЦК України щодо загальних засад цивільного законодавства та ч. 4 ст. 10 ЦПК України щодо обов’язку суду сприяти сторонам у здійсненні їхніх прав дає право суду зменшити розмір неустойки за умови, що він значно перевищує розмір збитків (правова позиція Верховного Суду України, висловлена у постанові від 03 вересня 2014 року у справі № 6-100цс14).

    Оскільки судами першої та апеляційної інстанцій зазначені вимоги закону не враховано, рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалені з порушенням норм матеріального та процесуального права, тому рішення суду першої інстанції і ухвала суду апеляційної інстанції у частині стягнення пені мають бути скасовані з передачею справи у цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції.

    Керуючись статтями 333, 336, 338, 343, 344, 345, 347 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

    у х в а л и л а:

    Касаційну скаргу ОСОБА_7 задовольнити.

    Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 19 березня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Одеської області від 17 грудня 2015 року у частині стягнення пені скасувати, справу у цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

    В іншій частині рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 19 березня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Одеської області від 17 грудня 2015 року залишити без змін.

    Ухвала оскарженню не підлягає.

    Головуючий: В.І. Мартинюк Судді: О.І. Євтушенко І.М. Завгородня Ю.Г. Іваненко О.М. Ситнік

Просмотр 1 сообщения - с 1 по 1 (всего 1)
  • Для ответа в этой теме необходимо авторизоваться.