click fraud detection

ТЕМА: 10.09.2014 Про визнання кредитного та іпотечного договорів недійсними Райффайзен

Просмотр 1 сообщения - с 1 по 1 (всего 1)
  • Автор
    Сообщения
  • #4269
    Dmitry Kasyanenko
    Модератор

    Справа № 2-202/11

    Провадження № 6/496/22/14

    Р І Ш Е Н Н Я

    І м е н е м У к р а ї н и

    10.09.2014 року Біляївський районний суд

    Одеської області,

    у складі: судді – Буран В.М.,

    при секретарі – Камочкіній А.Ю.,

    розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Біляївка Одеської області цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ПАТ “Райффайзен банк Аваль” в особі Одеської обласної дирекції про визнання кредитного та іпотечного договорів недійсними та стягнення моральної шкоди, суд, –

    ВСТАНОВИВ:

    Позивач звернулася до суду з позовом про визнання договорів недійсними, який згодом уточнила та просить визнати недійними кредитний договір та іпотечний укладений між нею та ПАТ «Райфайзен банк Аваль», та стягнути з відповідача моральну шкоду.

    Позовні вимоги позивач ОСОБА_1 обґрунтовує тим, що 07 березня 2008 року між нею та Відкритим акціонерним товариством «Райффайзен Банк Аваль» в особі начальника Біляївського відділення Одеської обласної дирекції ВАТ “Райффайзен Банк Аваль” Миргородською Антоніною Петрівною, що діяла на підставі довіреності від 25.12.2006 p. №9012, посвідченої приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_4, та в особі заступника начальника Біляївського відділення Одеської обласної дирекції ВАТ “Райффайзен Банк Аваль” Жовнір Марини Вікторівни, що діяла на підставі довіреності від 16.01.2007 року № 138 був укладений Кредитний Договір № 010/2-0-1/08-089 від 07.03.2008р.

    Відповідно до укладеного Кредитного Договору відповідач надав позивачеві кредит у розмірі 249990,68 дол. США (двісті сорок дев’ять тисяч дев’ятсот дев’яносто доларів шістдесят вісім центів США) під 13,25 % річних, а позивач зобов’язався повернути суму кредиту та процентів за його користування шляхом сплати ануїтетних платежів згідно з графіком погашення.

    Підстави для визнання кредитного Договору недійсним позивач вбачає в порушеннях вимог законодавства, допущених відповідачем під час укладення Кредитного Договору та під час його виконання. Кредитний Договір укладено не в національній валюті, як того вимагає законодавство, та умовою ВАТ “Райффайзен Банк Аваль”, що є обов’язковою для позичальника про укладення страхування фінансових ризиків зі страховою компанією, що перебуває у партнерських відносинах з відповідачем.

    Стосовно можливості вільного вибору валюти договору та страхової компанії відповідач ввів позивача в оману.

    Крім того позивач вказує на порушення відповідачем правил ч.3 ст. 1056-1 ЦК України, посилаючись на те, що під час виконання кредитного Договору відповідач в односторонньому порядку змінив умови кредитного Договору, безпідставно збільшив відсоткову ставку на 2 %, про що головний експерт Управління продаж малого та середнього бізнесу М. Щербина направив позичальнику повідомлення від 07.05.2010 року, що є підставами визнання такого договору нікчемним й відповідно до положень ч.2 ст.215 встановлює його недійсність.

    Додатково позивач вважає договір Іпотеки недійсним, укладений з відповідачем 19.03.2010 року, внаслідок того, що його укладення прямо випливає з недійсного правочину – кредитного Договору та фактично мало на меті лише заволодіння привабливою для відповідача нерухомістю, належної позивачеві, а не забезпечення виконання останнім кредитного Договору.

    За викладених обставин позивач просить визнати недійсними кредитний Договір від 07 березня 2008р. за №010/2-0-1/08-089 та договір Іпотеки від 19.03.2010р., укладені між позивачем та відповідачем та стягнути моральну шкоду у сумі 100 000 грн.

    В судове засідання з’явилися представники позивача та відповідача. Представник позивача в судовому засідання позовні вимоги підтримав в повному обсязі та просив суд їх задовольнити. Відповідач надав суду заперечення, в яких проти позову заперечував та просив відмовити в задоволенні позовних вимог у зв’язку з відсутністю підстав для його задоволення.

    Під час розгляду справи, заслухавши пояснення представника позивача та заперечення відповідача, розглянувши подані сторонами документи, повно і всебічно з’ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об’єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд вважає, що позов підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

    Статтею 3 ЦПК України встановлено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Відповідно до ст. 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненнями фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмету спору на власний розсуд.

    Відповідно до ст. 60 ЦПК України, кожна сторона зобов’язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Відповідно до ст. 57 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Згідно ст. 58 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

    В судовому засіданні встановлено, що 07 березня 2008 року між ОСОБА_1 та ВАТ «Райффайзен банк Аваль» в особі Біляївського відділення Одеської обласної дирекції ВАТ «Райффайзен банк Аваль» було укладено кредитний договір №010/2-0-1/08-089, за яким відповідач зобов’язався надати позивачці грошові кошти у вигляді невідновлювальної кредитної лінії у сумі 249 990,68 доларів США зі строком користування до 07.03.2018р., а позивач взяла на себе обов’язок повернення кредиту та сплати процентів за його користування у розмірі 13,25% річних.

    Валютою договору визначено долар США, але перед укладенням кредитного договору та під час його укладення відповідач всупереч вимог ст.ст. 11, 18, 21 Закону України «Про захист прав споживачів», пункту 3.8 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, не повідомив про можливість укладення договору в національній валюті та не попередив позивача, що валютні ризики під час виконання зобов’язань за цим договором несе споживач.

    Суд враховує Рішення Конституційного Суду України від 10.11.2011 р. № 15-рп/2011 (справа № 1-26/2011), яким зазначається, що держава, встановлюючи законами України засади створення і функціонування грошового та кредитного ринків (п.1 ч.2 ст.92 Конституції України), має підтримувати на засадах пропорційності розумний баланс між публічним інтересом ефективного перерозподілу грошових накопичень, комерційними інтересами банків щодо отримання справедливого прибутку від кредитування і охоронюваними законом правами та інтересами споживачів їх кредитних послуг.

    Зазначеним Рішенням від 10.11.2011 р. № 15-рп/2011 Конституційний Суд України дійшов висновку, що положення Закону, які є предметом офіційного тлумачення у справі, спрямовані на захист прав споживачів кредитних послуг та збалансування цих прав з іншими суспільними цінностями, що захищаються публічною владою. Тому в аспекті конституційного звернення положення пунктів 22, 23 статті 1, статті 11 Закону у взаємозв’язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України слід розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.

    Крім того споживачу, як правило, об’єктивно бракує знань, необхідних для здійснення правильного вибору товарів (робіт, послуг) із запропонованих на ринку, а також для оцінки договорів щодо їх придбання, які нерідко мають вид формуляра або іншу стандартну форму (частина перша статті 634 ЦК України).

    Отже, для споживача існує ризик помилково чи навіть унаслідок уведення його в оману придбати не потрібні йому кредитні послуги.

    На думку суду, зростання/коливання курсу іноземної валюти стосується обох сторін договору, але не повідомивши позивача про можливість укладення договору в національній валюті та не попередивши його, що валютні ризики під час виконання зобов’язань за цим договором несе споживач, відповідач ввів позивача в оману, що має наслідком невиправданий дисбаланс та непропорційність інтересів позивача та відповідача на шкоду саме позивачу.

    Не приймає суд до уваги доводи відповідача щодо передбаченої законодавством можливості відкриття поточного рахунку в іноземній валюті, як обставини, що обумовлює та обґрунтовує укладення спірного кредитного договору саме в іноземній валюті.

    Разом з тим, оспорюваний кредитний договір вбачається таким, що укладений та виконується всупереч вимог чинного законодавства, підлягає визнанню недійсним із застосуванням наслідків недійсності правочину, виходячи з наступного.

    Розміщення залучених у вклади (депозити), у тому числі на поточні рахунки, коштів та банківських металів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, кредит (у розумінні спірного кредитного договору) – це різновид кредитних операцій, до яких відкриття та ведення поточних (кореспондентських) рахунків не входить.

    Відкриття та ведення поточних (кореспондентських) рахунків, в тому числі в іноземній валюті, – це супутня послуга, яка може надаватись банком при наданні кредиту, на що звертає увагу Національний банк України в своєму листі від 16.06.2007 р. № 40-117/2093-6134. При цьому така супутня послуга не визначає змісту самого кредитного договору і тягне за собою лише їх оплату у вигляді комісії.

    Також суперечить вимогам законодавства та розцінюється судом як несправедлива умова та нечесна підприємницька практика у вигляді вимоги відповідача про укладення позивачем договорів страхування зі страховими компаніями, погодженими відповідачем до співпраці.

    Відповідно до ч.2 ст.6 Закону України «Про страхування», добровільне страхування у конкретного страховика не може бути обов’язковою передумовою при реалізації інших правовідносин.

    Згідно з ч.3 ст.55 Закону України «Про банки і банківську діяльність», банкам забороняється вимагати від клієнта придбання будь-яких товарів чи послуг від банку або від спорідненої чи пов’язаної особи банку як обов’язкову умову надання банківських послуг.

    До договорів із споживачами про надання споживчого кредиту, як це передбачено п.2 ч.5 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів», застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими споживач зобов’язаний під час укладення договору укласти інший договір з кредитодавцем або третьою особою, визначеною кредитодавцем, крім випадків, коли укладення такого договору вимагається законодавством та/або коли витрати за таким договором прямо передбачені у складі сукупної вартості кредиту для споживача.

    Обґрунтованими є посилання позивача на те, що відповідно до ч.1 ст.546 ЦК України, страхування не входить до переліку видів забезпечення виконання зобов’язання.

    Пунктом 1.3.2. розділу 1.3. спірного кредитного договору визначається, що позичальник зобов’язується забезпечити укладання, набрання чинності та надання Банку договорів страхування, укладених в страховій компанії, погодженій з Банком до співпраці та на весь строк дії цього Договору.

    Дослідивши матеріали справи, суд дійшов висновку, що страхові компанії, укладання договорів страхування з якими вимагає відповідач, являються спорідненими та пов’язаними з відповідачем.

    Надання позивачеві можливості обрати іншу страхову компанію, але виключно після перевірки відповідачем такої страхової компанії за власними критеріями, є не чим іншим, як обмеження вільного волевиявлення клієнта, завуальоване під уявну свободу вибору.

    Законодавством України не передбачено повноваження банків проводити оцінку діяльності страхових компаній, зокрема на предмет надійності, якості та доступності страхових послуг чи їх сумнівності.

    Обґрунтовуючи законність підвищення відсоткової ставки за спірним кредитним договором, відповідач посилається на надіслані позивачці повідомлення, з яких випливає, що відсоткова ставка може бути змінена банком в односторонньому порядку у випадку неналежного виконання кредитного договору, а також на поведінку позивачки, яка в серпні 2010 року внесла на рахунок відповідача платіж на виконання кредитного договору з урахуванням підвищеної відсоткової ставки.

    Судом встановлено, що про підвищення відсоткової ставки позивача належним чином сповіщено не було, відповідач повідомив лише про таку можливість. Додаткова угода про зміну відсоткової ставки між позивачем та відповідачем не укладалась.

    Врахувавши всі обставини у сукупності, суд дійшов висновку, що доводи відповідача не ґрунтуються на законі у зв’язку з наступним.

    Визначальною обставиною під час вирішення питання правомірності зміни відсоткової ставки за кредитним договором є саме дата прийняття банком одностороннього рішення про зміну відсоткової ставки.

    10 січня 2009 року набрав чинності Закон України від 12.12.2008 р. № 661-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо заборони банкам змінювати умови договору в односторонньому порядку».

    Рішенням Конституційного Суду України від 9 лютого 1999 року N 1-рп/99 “У справі за конституційним зверненням Національного банку України щодо офіційного тлумачення положення частини 1 статті 58 Конституції України (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів)” встановлено, що з урахуванням на закріплений Конституцією України принцип незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів (частина 1 статті 58), всі рішення банку у будь-якій формі (постанова, рішення, інформаційний лист) щодо підвищення відсоткової ставки в односторонньому порядку після 10 січня 2009 року є неправомірними.

    Відповідач збільшив розмір відсоткову ставку в 2010 році, тобто після набрання Законом України № 661-VI законної сили. Дата укладення кредитного договору для вирішення питання щодо законності підвищення відсоткової ставки значення не має.

    Під час судового розгляду також встановлено, що невиконання обов’язків за договором виникло не з вини боржника, а внаслідок надзвичайних невідворотних зовнішніх обставин, які не залежать від волі боржника, тому є підставою для звільнення його від відповідальності за порушення зобов’язання.

    Виходячи з положень ст.617 ЦК України, особа, яка порушила зобов’язання, звільняється від відповідальності за порушення зобов’язання, якщо доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили.

    Крім традиційних термінів «випадок» або «непереборна сила» у сучасній міжнародній комерційній практиці застосовується термін перешкода поза контролем.

    При цьому сторона повинна довести, що вона не могла очікувати цих перешкод під час укладання договору або уникнути або подолати такі перешкоди чи їх негативні наслідки.

    У розумінні ст.263 ЦК України, – непереборна сила – це надзвичайна або невідворотна за даних умов подія, дещо таке, що виходить за рамки буденності. Її критерієм є масштабність, непередбаченість, об’єктивність. Саме таким критеріям відповідає світова фінансова криза. Її наявність та глобальність загально визнана міжнародною спільнотою й не потребує додаткового доказу. Вплив світової кризи на економіку держави та фінансове становище підприємств на території України також визнано Урядом України та підтверджено прийняттям пакету антикризового законодавства, в тому числі і законів, спрямованих на підтримку банківської системи. У загальновідомому розумінні світова фінансова криза є об’єктивною, незалежною від волі позичальника обставиною, яка захоплює всі галузі економіки, тобто є непереборною, такою, що знаходиться поза контролем і не дозволяє уникнути її наслідків. Її масштаби виходять за межі звичайного фінансового ризику, тому є надзвичайними, яких нерозумно було очікувати під час укладання договору.

    Дострокового стягуючи суми кредиту в умовах фінансової кризи та підвищуючи відсоткову ставку за користування кредитом, яка не була передбачена умовами договору при його укладанні, банк фактично змінює зміст договору щодо прав та обов’язків сторін та його строку дії.

    Відповідно до ч.2 ст.10561 ЦК України, фіксована процентна ставка є незмінною протягом усього строку кредитного договору. Встановлений договором розмір фіксованої процентної ставки не може бути збільшено банком в односторонньому порядку.

    Згідно з ч.3 ст.10561 ЦК України, у разі застосування змінюваної процентної ставки кредитор самостійно, з визначеною у кредитному договорі періодичністю, має право збільшувати та зобов’язаний зменшувати процентну ставку відповідно до умов і в порядку, встановлених кредитним договором. Кредитодавець зобов’язаний письмово повідомити позичальника, поручителя та інших зобов’язаних за договором осіб про зміну процентної ставки не пізніш як за 15 календарних днів до дати, з якої застосовуватиметься нова ставка. У кредитному договорі встановлюється порядок розрахунку змінюваної процентної ставки із застосуванням погодженого сторонами індексу. Порядок розрахунку змінюваної процентної ставки повинен дозволяти точно визначити розмір процентної ставки за кредитом на будь-який момент часу протягом строку дії кредитного договору. Кредитор не має права змінювати встановлений кредитним договором порядок розрахунку змінюваної процентної ставки без згоди позичальника.

    В частині № 1 кредитного договору зазначається, що процентна ставка є фіксованою. Не бере суд до уваги, що підпунктами 1.4.1.6.-1.4.1.8 частини №2 кредитного договору встановлено випадки та порядок зміни відповідачем процентної ставки в односторонньому випадку. Зміна процентної ставки у вказаних в кредитному договорі випадках та порядку, які не відповідають вимогам ч.3 ст.10561 ЦК України, є неможливою навіть якщо б процентна ставка була змінюваною, а не фіксованою

    Суд вважає, що в судовому засіданні було доведено, що банк не мав права збільшувати чи зменшувати розмір процентної ставки без попереднього отримання згоди від позичальника, має право ініціювати перед позичальником перегляд (зміну) процентної ставки з відповідним повідомленням про це останнього, та не враховує ту обставину, що п.п. 1.4.1.6.-1.4.1.8. кредитного договору передбачено обов’язок банку повідомити позичальника про зміну відсоткової ставки погашення кредиту, а з досліджених в судовому засіданні документів вбачається тільки факт відправки повідомлення про можливість підвищення відсоткової ставки у випадку невиконання договору, а не повідомлення про фактичну зміну відсоткової ставки, що на думку суду не давало підстав вважати, що позичальник згоден на збільшення платежів та не давало права кредитору застосовувати підвищену ставку нарахування відсотків за користування кредитом з серпня 2010 року і свідчить про незаконність дій відповідача.

    Також такі дії відповідача розцінюються судом як нечесна підприємницька практика, якою порушено права позивача, передбачені Законом України «Про захист прав споживачів». При цьому суд враховує, що згідно рішення Конституційного Суду України від 10.11.2011 р. № 15-рп/2011 «У справі за конституційним зверненням ОСОБА_7 щодо офіційного тлумачення положень пунктів 22, 23 статті 1, статті 11, частини 8 статті 18, частини 3 статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» у взаємозв’язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України (справа про захист прав споживачів кредитних послуг)», положення ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів» у взаємозв’язку з положеннями частини четвертої ст.42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.

    Судом встановлено, що у спірному договорі визначено заборонені чинним законодавством платежі, серед яких «разова комісія за надання кредиту», яка складає 0,99% від розміру кредиту, тобто 2 474,90 доларів США.

    Абзацом 3 ч.4 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів» встановлено, що кредитодавцю забороняється встановлювати у договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону. Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону, є нікчемною.

    Послугою, відповідно до п.17 ч.1 ст.1 Закону України «Про захист прав споживачів», є діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб

    Згідно з п.3.6. Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління Національного банку України від 10 травня 2007 року №168, банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача тощо) або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, унесення до нього змін, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на укладення кредитного договору тощо).

    Виходячи з обставин справи та вказаних вище положень чинного законодавства, суд дійшов висновку, що надання кредиту являється одночасно дією, яку банк здійснює на власну користь, адже банк в подальшому отримує грошові кошти в якості плати за користування кредитом, а також дією, яка вчиняється банком (надання кредиту) та споживачем (отримання кредиту) з метою встановлення правовідносин, адже без надання кредиту спірний оспорюваний правочин неможливо вважати укладеним.

    З положень кредитного договору № 010/2-0-1/08-089 від 07 березня 2008 року випливає, що фактично правочин починає вважатись укладеним з моменту сплати Позичальником разової комісії за надання кредиту. Тобто банк фактично змушує позичальника виразити у грошовому вигляді своє волевиявлення щодо отримання Кредиту.

    В таких діях відповідача суд вбачає обмеження волевиявлення позивача, що являється безумовним порушенням ч.3 ст.203 ЦК України.

    Під час судового розгляду також встановлено, що позивача письмово повідомлено про умови кредитування в «Райффайзен банк Аваль» та орієнтовну сукупну вартість кредиту. Як пояснив представник відповідача, таке письмове повідомлення відповідає вимогам ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів» та Правил надання банками інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою ІІБУ №168 від 10 травня 2007 року, а також що письмове повідомлення про умови кредитування є невід’ємною частиною кредитного договору.

    Проаналізувавши зазначені обставини, суд дійшов висновку, що відповідач не виконав вимоги ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів» та Правил надання банками інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою ІІБУ №168 від 10 травня 2007 року, у зв’язку з тим, що засвідчення підписом позивачки повідомлення, яке є невід’ємною частиною самого договору свідчить про те, що про умови кредитного договору та орієнтовну сукупну вартість кредиту позивача було повідомлено саме під час укладання кредитного договору, а не перед ним.

    Конституційний Суд України у своєму рішенні від 10.11.2011 р. № 15-рп/2011 «У справі за конституційним зверненням ОСОБА_7 щодо офіційного тлумачення положень пунктів 22, 23 статті 1, статті 11, частини 8 статті 18, частини 3 статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» у взаємозв’язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України (справа про захист прав споживачів кредитних послуг)», вказує, що держава, встановлюючи законами України засади створення і функціонування грошового та кредитного ринків (п.1 ч.2 ст.92 Конституції України), має підтримувати на засадах пропорційності розумний баланс між публічним інтересом ефективного перерозподілу грошових накопичень, комерційними інтересами банків щодо отримання справедливого прибутку від кредитування і охоронюваними законом правами та інтересами споживачів їх кредитних послуг.

    Конституційний Суд України виходить також з того, що держава сприяє забезпеченню споживання населенням якісних товарів (робіт, послуг), зростанню добробуту громадян та загального рівня довіри в суспільстві.

    Разом з тим споживачу, як правило, об’єктивно бракує знань, необхідних для здійснення правильного вибору товарів (робіт, послуг) із запропонованих на ринку, а також для оцінки договорів щодо їх придбання, які нерідко мають вид формуляра або іншу стандартну форму (частина перша статті 634 Кодексу).

    Отже, для споживача існує ризик помилково чи навіть унаслідок уведення його в оману придбати не потрібні йому кредитні послуги.

    Тому держава забезпечує особливий захист більш слабкого суб’єкта економічних відносин, а також фактичну, а не формальну рівність сторін у цивільно-правових відносинах, шляхом визначення особливостей договірних правовідносин у сфері споживчого кредитування та обмеження дії принципу свободи цивільного договору.

    Це здійснюється через встановлення особливого порядку укладення цивільних договорів споживчого кредиту, їх оспорювання, контролю за змістом та розподілу відповідальності між сторонами договору.

    Враховуючи зазначені положення суд вважає, що порушення відповідачем регламентованої законодавством процедури укладення кредитного договору, спричинило істотний дисбаланс прав та обов’язків сторін спірного кредитного договору на шкоду саме позивачці.

    Не ґрунтується на законі посилання відповідача на здобуття ним відповідно до умов спірного кредитного договору права застосовувати до позивача санкції у вигляді підвищення відсоткової ставки внаслідок не укладення позивачем договорів страхування виключно зі страховою компанією з числа погоджених відповідачем до співпраці чи які знаходяться з відповідачем у партнерських відносинах.

    Відповідно до ч.1 ст.215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою – третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

    Згідно ч.ч. 1, 3 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

    Статтею 230 ЦК України встановлено, що у випадку, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним.

    Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

    Істотне значення, як це передбачено ч.1 ст.229 ЦК України, має помилка щодо природи правочину, прав та обов’язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.

    Врахувавши зазначене, суд дійшов висновку, що кредитний договір підлягає визнанню недійсним у зв’язку з його невідповідністю ЦК України, Законам України «Про захист прав споживачів», «;Про банки та банківську діяльність», «;Про страхування», а також у зв’язку з впливом відповідача на волевиявлення позивача шляхом введення його в оману щодо істотних умов договору – прав та обов’язків сторін.

    Обставини справи свідчать про те, що кредитний договір не був би укладений без включення частин, які обумовлюють його недійсність.

    Підлягає визнанню недійсним і договір іпотеки, як правочин, вчинений виключно внаслідок та на виконання кредитного договору.

    Суд не погоджується з думкою відповідача, що у випадку визнання кредитного договору й договору іпотеки недійсними, а також надання позивачці розстрочки для повернення суми отриманого кредиту, повернення позивачкою суми наданих їй в якості кредиту коштів буде неможливим.

    Статтею 216 ЦК України встановлено правові наслідки визнання правочину недійсним, якими гарантуються права та обов’язки обох сторін правочину.

    Рішення суду про визнання правочину недійсним є обов’язковим для обох сторін правочину, а тому повернення позивачем належних відповідачеві коштів у випадку визнання кредитного договору та договору іпотеки недійсними стануть обов’язком позивача відповідно до закону та рішення суду.

    Тому суд вважає необхідним задовольнити позовні вимоги частково.

    Згідно до п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» обов’язковому з’ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність і, протиправність діяння її заподіювана, наявність причинного зв’язку між шкодою та протиправними діяннями заподіювача та вини останнього і її заподіянні.

    Однак відповідно до положень законодавства України про відшкодування моральної шкоди, позивач має обґрунтувати, в чому полягає ця шкода, якими неправомірними діями чи бездіяльністю її заподіяно позивачеві, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди, яка підлягає стягненню та якими доказами це підтверджується. Дані докази відсутні в матеріалах справи. Таким чином, позивачем не надано доказів в обгрунтування заявленої моральної шкоди, не підтверджено суму, на яку, як стверджує позивач, нею понесені матеріальні та моральні страждання, з яких міркувань вона виходила, визначаючи розмір и, тому позовні вимоги не підлягають задоволенню.

    Суд також бере до уваги, що спірним кредитним договором не встановлено обов’язку відповідача приймати від позивача платежі на виконання кредитного договору саме у валюті договору – долар США.

    Пунктом 1.5.1. кредитного договору встановлено, що погашення відповідної частини кредиту здійснюється позичальником щомісяця у розмірі та у строки, визначені у графіку повернення кредиту та сплати процентів, шляхом внесення готівки в касу Банку або безготівковим перерахуванням на позичковий рахунок.

    В пункті 1.1.1. кредитного договору передбачено, що для облікових цілей відповідач відкриває позивачу позичковий рахунок, де обліковується заборгованість позивача за кредитом.

    Також кредитним договором, а саме пунктом 1.3.3., передбачено обов’язок позивача відкрити у відповідача поточний рахунок у валюті кредиту чи в іншій валюті за вимогою відповідача.

    Відповідно до пункту 1.11.3. кредитного договору, у випадку, коли валютою кредиту виступає долар США чи Євро, відповідач має право, на свій власний розсуд прийняти виконання боргових зобов’язань, що повинні бути виконані у вільноконвертованій валюті, у іншій вільноконвертованій валюті. Якщо у позивача не буде можливості виконати боргові зобов’язання у валюті кредиту то, при наявності іншої вільноконвертованої валюти, позивач має запропонувати відповідачу виконання своїх зобов’язань у такій іншій валюті.

    Розглянувши зазначені положення кредитного договору, суд дійшов висновку про те, що відповідач, надаючи кредит в іноземній валюті (долар США), що формально є валютою кредитного договору, створив умови для виконання позивачем своїх обов’язків за спірним договором в валюті, яка обирається на розсуд виключно відповідача та в залежності від валютних ризиків, які несе саме відповідач. За кредитним договором, незалежно від формальної валюти договору, відповідач шляхом відкриття позивачеві рахунку в обраній на власний розсуд валюті отримує можливість вимагати від позивача вносити платежі у вигідній відповідачеві валюті, незалежно від того, чи завдаються таким чином збитки позивачеві.

    Такі обставини підтверджуються й поясненнями позивача, в яких вказується, що відповідач під час приймання платежів за кредитним договором вимагав у позивача здійснювати попередню конвертацію коштів.

    Крім того, згідно кредитного договору, разова комісія за надання кредиту та інші платежі, крім платежів на погашення основної заборгованості та процентів, мають бути сплачені в національній валюті.

    За таких підстав суд вважає, що долар США є формальною валютою кредитного договору, а відповідач не мав на меті повернення суми кредиту, процентів та інших платежів в валюті договору, тобто реальне настання наслідків, що випливають з валюти договору. При визначенні валюти договору відповідач мав на меті отримати можливість керувати валютними ризиками на свою користь, чим створив істотний дисбаланс прав сторін договору на шкоду саме позивачу.

    Розмір виконання зобов’язання за Кредитним договором слід визначити виходячи з офіційного курсу національної валюти України по відношенню до іноземної валюти Кредитного договору, встановленим обмінним курсом гривні до іноземних валют, що складався на міжбанківському валютному ринку України на момент укладення кредитного договору, що передбачено частиною №1 кредитного договору № 010/2-0-1/08-089 від 07 березня 2008р.

    В частині стягнення судових витрат суд вважає необхідним вимоги позивачки задовольнити в силу ст. 88 ЦПК України.

    На підставі вище наведеного, керуючись ст. 10, 15, 60, 88, 209, 213-215, 217, 218 ЦПК України, ст.ст. 6, 203, 215, 216, 230, 526, 536, 1054, 1056-1, 1057-1 ЦК України, ст.ст. 47, 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність», ст.6 Закону України «Про страхування», ст.ст. 11, 18, 19 Закону України «Про захист прав споживачів», суд –

    В И Р І Ш И В:

    Позов ОСОБА_1 до ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» в особі Одеської обласної дирекції ПАТ «Райффайзен Банк Аваль», про визнання кредитного та іпотечного договорів недійсними та стягнення моральної шкоди – задовольнити частково.

    Кредитний Договір № 010/2-0-1/08-089 від 07 березня 2008р., укладений між ОСОБА_1 та Публічним акціонерним товариством «Райффайзен Банк Аваль» – визнати недійсним.

    Договір іпотеки від 19.03.2010р., укладений між ОСОБА_1 та Публічним акціонерним товариством «Райффайзен Банк Аваль», посвідчений 19 березня 2008 року, Зезик В.А., державним нотаріусом Біляївської державної нотаріальної контори Одеської області, та зареєстрованим в реєстрі за № 2-1368 « 19» березня 2008 року – визнати недійсним.

    Застосувати правила реституції та зобов’язати сторони повернути в натурі все, що вони одержали на виконання кредитного договору № 010/2-0-1/08-089 від 07 березня 2008р, а саме:

    – Публічне акціонерне товариство «Райффайзен Банк Аваль» повертає ОСОБА_1 суму сплачених коштів у розмірі 162 000 (сто шістдесят дві тисячі) доларів США;

    – ОСОБА_1 повертає Публічному акціонерному товариству «Райффайзен Банк Аваль» залишок боргу, згідно кредитного договору, у розмірі еквівалентному 249 990, 68 доларів США, що складає 1 267 452 грн. 75 коп. ( один мільйон двісті шістдесят сім тисяч чотириста п’ятдесят дві гривні сімдесят п’ять копійок ) станом на 07 березня 2008 року, за курсом 5,07 грн., за 1 долар США.

    Стягнути з Публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» на користь держави 3654 грн. судових витрат.

    В решті позовних вимог відмовити.

    На рішення суду може бути подано Апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення. Апеляційна скарга подається апеляційному суду через суд першої інстанції.

    Суддя Буран В.М.

Просмотр 1 сообщения - с 1 по 1 (всего 1)
  • Для ответа в этой теме необходимо авторизоваться.
blank

Мы используем cookie-файлы для получения информации о том, как вы используете наяш Веб-сайт. Подробней

Cookie-файлы

Мы используем cookie-файлы для получения информации о том, как вы используете наш Веб-сайт. Cookie-файлы позволяют нам обеспечить возможность использования Веб-сайта в более удобном и доступном формате. Такие файлы, как правило, не содержат какие-либо данные, которые позволили бы нам идентифицировать вас как конкретное физическое лицо. Ваши данные будут обрабатываться с использованием cookie-файлов в течение разрешенного вами периода.


Политика использования файлов Cookie / Cookie Policy
Согласие пользователя на правила пользования веб сайтом
Согласие на сбор, обработку и передачу персональных данных

Закрыть