click fraud detection

ТЕМА: 29.10.2014 Мораторий на взыскание ипотеки. «Банк «Финансы и Кредит»

Просмотр 1 сообщения - с 1 по 1 (всего 1)
  • Автор
    Сообщения
  • #4258
    Dmitry Kasyanenko
    Модератор

    У Х В А Л А

    іменем україни

    29 жовтня 2014 рокум. КиївКолегія суддів судової палати у цивільних справах

    Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

    головуючого Горелкіної Н.А.,

    суддів: Євграфової Є.П., Євтушенко О.І.,

    Журавель В.І., Іваненко Ю.Г.,

    розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит» до ОСОБА_3, ОСОБА_4, які діють в інтересах малолітнього ОСОБА_5, треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_6, Служба у справах дітей Оболонської районної у м. Києві державної адміністрації, Реєстраційна служба Головного управління юстиції у м. Києві, Оболонський районний відділ Державної міграційної служби України, про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення,

    за касаційною скаргою ОСОБА_3, ОСОБА_4, поданою представником ОСОБА_7, на рішення Оболонського районного суду м. Києва від 26 травня 2014 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 22 липня 2014 року,

    в с т а н о в и л а:

    У листопаді 2013 року Публічне акціонерне товариство «Банк «Фінанси та Кредит» (далі – ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення.

    Посилалося на те, що 18 липня 2005 року між позивачем та ОСОБА_4 був укладений кредитний договір № 18-05-И/03 та додаткова угода до нього від 16 квітня 2009 року № 1. Відповідно до умов договору банк надав останньому кредитні кошти в розмірі 82 000 доларів США строком до 18 липня 2020 року зі сплатою 11 % річних.

    В забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором 18 липня

    2005 року між позивачем та ОСОБА_4 був укладений іпотечний договір, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_6 за реєстровим номером 1069. Предметом іпотечного договору є квартира, розташована за адресою:

    АДРЕСА_1. Також, в забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором 18 липня 2005 року між позивачем та ОСОБА_3 був укладений договір поруки, відповідно до якого остання відповідає перед банком за належне виконання

    ОСОБА_4 своїх зобов’язань за кредитним договором.

    Відповідачі порушили умови договору, у зв’язку з чим станом на 24 вересня 2013 року виникла заборгованість в розмірі 1 862 326 грн 03 коп.

    В подальшому позивач змінив предмет позову, просив звернути стягнення на предмет іпотеки, шляхом визнання за ним права власності на предмет іпотеки та виселити відповідачів.

    Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 26 травня 2014 року позовні вимоги задоволено.

    Ухвалою апеляційного суду м. Києва від 22 липня 2014 року рішення Оболонського районного суду м. Києва від 26 травня 2014 року залишено без змін.

    У касаційній скарзі представник ОСОБА_3, ОСОБА_4 – ОСОБА_7, просить скасувати оскаржувані судові рішення попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог відмовити, мотивуючи свої вимоги порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

    Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, письмові заперечення на касаційну скаргу, які надійшли від ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит», колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

    Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами для касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

    Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що в п. 9.3.1 іпотечного договору від 18 липня 2005 року сторони дійшли згоди про те, що задоволення вимог здійснюється шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов’язання у порядку, передбаченому ст. 37 Закону України «Про іпотеку».

    Проте повністю погодитися з таким висновком апеляційного суду не можна.

    Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

    Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати.

    Відповідно до ч. 2 ст. 303 ЦПК України апеляційний суд досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами.

    Судом установлено, що 18 липня 2005 року між позивачем та ОСОБА_4 був укладений кредитний договір № 18-05-И/03 та додаткова угода до нього від 16 квітня 2009 року № 1.

    Відповідно до умов договору банк надав останньому кредитні кошти в розмірі 82 000 дол. США строком до 18 липня 2020 року зі сплатою 11 % річних.

    В забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором 18 липня 2005 року між позивачем та ОСОБА_4 був укладений іпотечний договір, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_6 за реєстровим номером 1069. Предметом іпотечного договору є квартира, розташована за адресою: АДРЕСА_1.

    Також, в забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором 18 липня 2005 року між позивачем та ОСОБА_3 був укладений договір поруки, відповідно до якого остання відповідає перед банком за неналежне виконання ОСОБА_4 своїх зобов’язань за кредитним договором.

    ОСОБА_4 порушив умови договору, у зв’язку з чим виникла заборгованість в розмірі 1 862 326 грн 03 коп.

    20 вересня 2011 року відповідачам направлялась вимога про усунення порушень умов кредитного договору від 18 липня 2005 року № 18-05-И/03 та про виселення, яку вони отримали 4 жовтня 2011 року, а також вимоги про виселення від 20 грудня 2011 року та від 23 вересня 2013 року.

    Відповідно до п. 9.3.1 договору іпотеки від 18 липня 2005 року згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в

    п. п. 9.3.1 та 9.3.2 цього договору, задоволення вимог здійснюється шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов’язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку».

    Згідно із п. 39 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року № 5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин», з урахуванням положень ч. 3 ст. 33, ст. 36, ч. 1 ст. 37 Закону України «Про іпотеку» іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов’язання.

    У зв’язку з наведеним суди мають виходити з того, що не виключається можливість звернення стягнення на предмет іпотеки в такий спосіб і набуття іпотекодержателем права власності на нього за рішенням суду, оскільки цими нормами передбачено задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, яке ототожнюється зі способом звернення стягнення, якщо його передбачено договором. Тому в разі встановлення такого способу звернення стягнення на предмет іпотеки в договорі іпотекодержатель на підставі ч. 2 ст. 16 ЦК України має право вимагати застосування його судом.

    Як встановлено судами, відповідачами у справі розрахунок заборгованості не оспорюється, однак належним чином наданий розрахунок судом не перевірений.

    Згідно із частиною третьою статті 549 ЦК України пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання.

    Предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно.

    Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Розмір неустойки, встановлений законом, може бути збільшений у договорі (частини перша, друга статті 551 ЦК України).

    За загальним правилом період, за який нараховується пеня за прострочення виконання зобов’язання, не може перевищувати один рік (пункт перший частини другої статті 258 ЦК України). При цьому виходячи з правової природи пені, яка нараховується за кожен день прострочення, право на позов про стягнення пені за кожен окремий день виникає щодня на відповідну суму, а позовна давність за позовом про стягнення пені відповідно до статті 253 ЦК України обчислюється по кожному дню, за який нараховується пеня, окремо, починаючи з дня, коли кредитор дізнався або повинен був дізнатися про порушення права.

    Стягнувши пеню за весь час прострочення суд неправильно застосував норму пункту 1 частини 2 ст. 258 ЦК України.

    Крім того, частиною третьою статті 551 ЦК України передбачено, зокрема, що розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків.

    Отже, частина третя статті 551 ЦК України з урахуванням положень статті 3 ЦК України щодо загальних засад цивільного законодавства та частини четвертої статті 10 ЦПК України щодо обов’язку суду сприяти сторонам у здійсненні їхніх прав дає право суду зменшити розмір неустойки за умови, що її розмір значно перевищує розмір збитків.

    Така ж позиція викладена в Постанові Верховного Суду України від

    3 вересня 2014 року за наслідками розгляду цивільної справи № 6-100цс14.

    7 червня 2014 року набрав чинності Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», згідно з яким протягом дії цього Закону не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов’язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами – резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об’єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об’єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. м для квартири та 250 кв. м для житлового будинку.

    При новому розгляді апеляційний суд має врахувати, що за наявності загальних правових підстав для примусового стягнення на належне відповідачам майно таке стягнення підлягає зупиненню в порядку, визначеному ст. 217 ЦПК України, на час дії Закону, за наявності наступних обставин: іпотечне майно виступає як забезпечення зобов’язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами – резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об’єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об’єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. м для квартири та 250 кв. м для житлового будинку.

    Оскільки допущені апеляційним судом порушення норм матеріального та процесуального права призвели до неправильного вирішення справи, рішення суду апеляційної інстанцій підлягає скасуванню з передачею справи на новий апеляційний розгляд.

    Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

    у х в а л и л а:

    Касаційну скаргу ОСОБА_3, ОСОБА_4, подану представником ОСОБА_7, задовольнити частково.

    Ухвалу апеляційного суду м. Києва від 22 липня 2014 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

    Ухвала оскарженню не підлягає.

    Головуючий Н.А. Горелкіна Судді:Є.П. Євграфова О.І. Євтушенко В.І. Журавель Ю.Г. Іваненк

Просмотр 1 сообщения - с 1 по 1 (всего 1)
  • Для ответа в этой теме необходимо авторизоваться.