click fraud detection

ТЕМА: 01.06.2016 ВСУ: про нарахування пені за невчасно повернутий депозит. «Банк «Фінанси та кредит»

В этой теме 0 ответов, 1 участник, последнее обновление  Dmitry Kasyanenko 4 года/лет, 2 мес. назад.

Просмотр 1 сообщения - с 1 по 1 (всего 1)
  • Автор
    Сообщения
  • #4915

    Dmitry Kasyanenko
    Модератор

    П О С Т А Н О В А

    І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

    1 червня 2016 року м. Київ

    Судова палата у цивільних справах

    Верховного Суду України в складі:

    головуючого

    суддів:

    Сімоненко В.М.,

    Гуменюка В.І.,

    Лященко Н.П.,

    Охрімчук Л.І.,

    Яреми А.Г.,

    розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та кредит» про захист прав споживача та стягнення банківського вкладу за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 жовтня 2015 року,

    в с т а н о в и л а :

    18 травня 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та кредит» (далі – ПАТ «Банк «Фінанси та кредит») про захист прав споживача та стягнення банківського вкладу.

    ОСОБА_1 зазначав, що 5 грудня 2014 року між ним (вкладником) та ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» укладено договір банківського строкового вкладу (депозиту) «Стандарт» в іноземній валюті з правом поповнення на початкову суму 195 доларів США за ставкою 11 % річних строком до 5 травня 2015 року.

    Того ж дня, 5 грудня 2014 року, позивач вніс через касу банку на депозитний рахунок готівкові кошти в розмірі 195 доларів США, далі вносив кошти неодноразово, що підтверджується квитанціями. Сума загального вкладу становить 1 тис. 714 доларів США.

    28 квітня 2015 року ОСОБА_1 заздалегідь звернувся до банку із заявою про повернення вкладу 5 травня 2015 року, однак йому було відмовлено.

    12 травня 2015 року він повторно звернувся до відповідача з вимогою про повернення вкладу, а в подальшому, 13 травня 2015 року – з досудовою претензією, проте банк не повернув вклад або будь-яку його частину позивачу.

    Посилаючись на положення Закону України «Про захист прав споживачів» та на порушення своїх прав на користування та розпорядження власними коштами у зв’язку з неправомірними діями банку, внаслідок яких позивач був змушений відвідувати відділення банку відповідача та вистоювати тривалі черги, ОСОБА_1 просив стягнути з відповідача на свою користь суму банківського вкладу в розмірі 1 тис. 714 доларів США, відсотки за користування грошовими коштами в розмірі 46 доларів США 96 центів, 3 % річних у розмірі 12 доларів США 68 центів, пеню за прострочення виконання зобов’язання в розмірі 4 тис. 627 доларів США 80 центів та відшкодувати моральну шкоду в розмірі 5 тис. грн.

    Заочним рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 3 серпня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 16 вересня 2015 року, позов ОСОБА_1 задоволено частково, стягнуто з відповідача на користь позивача суму банківського вкладу в розмірі 1 тис. 714 доларів США, 3 % річних у сумі 12 доларів США 68 центів, у решті позову відмовлено. Вирішено питання про оплату судових витрат.

    Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 жовтня 2015 року ОСОБА_1 відмовлено у відкритті касаційного провадження у справі.

    ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 жовтня 2015 року з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 549 – 552, 1061, 1070, 1073 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) та частини п’ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів».

    У заяві про перегляд рішення суду касаційної інстанції заявник просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 жовтня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Київської області від 16 вересня 2015 року та заочне рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 3 серпня 2015 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог про стягнення пені та відсотків за користування коштами депозитного вкладу та ухвалити в цій частині нове рішення про задоволенні позовних вимог.

    На обґрунтування заяви ОСОБА_1 надає ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 лютого 2012 року й постанови Верховного Суду України від 29 травня 2013 року та від 28 січня 2015 року, в яких, на його думку, по-іншому застосовані зазначені правові норми.

    Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

    Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

    За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

    Відповідно до статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним.

    У справі, яка переглядається, суди встановили, що 5 грудня 2014 року між ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» і ОСОБА_1 укладено договір банківського строкового вкладу (депозиту) «Стандарт» на 5 місяців в іноземній валюті.

    Відповідно до договору-заяви вкладник вносить, а банк приймає грошові кошти в іноземній валюті на вкладний рахунок у сумі 195 доларів США на строк до 5 грудня 2014 року по 5 травня 2015 року. За час користування грошовими коштами вкладу протягом строку, визначеного в пункті 1 цього договору-заяви, банк нараховує і виплачує вкладникові проценти за ставкою 11 % річних. Після закінчення цього строку, вклад повертається вкладникові в порядку, строки та на умовах, передбачених положеннями пункту 5.2 основних умов (пункти 1, 2, 6 договору-заяви).

    Упродовж строку дії договору позивач вносив грошові кошти згідно з умовами зазначеного договору в розмірі 195 доларів США, 194 долари США, 194 долари США, 193 долари США, 193 долари США, 160 доларів США, 195 доларів США, 195 доларів США. Станом на 12 травня 2015 року залишок на рахунку відповідача становив 1 тис. 714 доларів США.

    28 квітня, 12 та 13 травня 2015 року позивач звертався до відповідача з вимогою повернути вклад, однак грошові кошти не повернуті.

    Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення з відповідача суми вкладу та три проценти річних і відмовляючи в задоволенні в частині стягнення відсотків за користування кредитом та пені за період із 6 травня по 3 серпня 2015 року, суд першої інстанції виходив з того, що зміст укладеного між сторонами договору не передбачає його автоматичної пролонгації (без додаткового погодження між сторонами) та зміни умов в односторонньому порядку, а тому договірні відносини припинили свою дію 5 травня 2015 року, отже, відсутні правові підстави для задоволення позову в цій частині.

    Погодившись із висновком суду першої інстанції, суди апеляційної та касаційної інстанцій також указали на відсутність правових підстав для задоволення позову в частині стягнення пені з огляду на те, що Закон України «Про захист прав споживачів» не поширюється на спірні правовідносини, крім того, умовами укладеного договору банківського вкладу не передбачено стягнення пені в разі невиконання або неналежного виконання банком зобов’язання. Суди також зазначили, що правовідносини сторін за договором банківського вкладу регулюються параграфом 1 глави 71 ЦК України.

    Разом з тим, в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 лютого 2012 року, яка надана заявником як приклад неоднакового застосування судом норм матеріального права, суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення суду апеляційної інстанції про відмову в частині стягнення пені та направляючи справу на новий апеляційний розгляд у цій частині, оскільки не надано належної правової оцінки доводам позивача та не спростовано їх, висловив правову позицію про те, що положення частини п’ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» поширюється на спірні правовідносини, крім того, умовами договору на відкриття та обслуговування поточного «пенсійного» рахунку встановлена відповідальність сторін договору за невиконання або неналежне виконання зобов’язань за договором, тому банк повинен сплачувати неустойку, при цьому нарахування пені не здійснюється протягом дії мораторію на задоволення позовних вимог.

    У наданих для порівняння постановах від 28 січня 2015 року та від 29 травня 2013 року Верховний Суд України виходив з того, що оскільки банк порушив свої грошові зобов’язання щодо повернення на вимогу вкладника депозитних коштів з процентами, то повинен виплатити проценти за банківським вкладом до дня фактичного повернення грошового вкладу, 3 % річних та суму відповідно до індексу інфляції за несвоєчасне виконання грошового зобов’язання на підставі частини п’ятої статті 1061, частини другої статті 625 ЦК України.

    Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування в подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме частини п’ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів».

    Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції цієї норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

    Зобов’язальні відносини, як і інші цивільні правовідносини, виникають з обставин, визначених законом як юридичні факти.

    Відповідно до частини другої статті 11 ЦК України підставою виникнення цивільних прав та обов’язків серед юридичних фактів є, зокрема, договори та інші правочини.

    За положеннями статті 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

    Одностороння відмова від зобов’язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 525 ЦК України).

    Згідно із частиною першою статті 530 ЦК України якщо у зобов’язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

    Відповідно до частини першої статті 598 ЦК України зобов’язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.

    Частиною першою статті 1060 ЦК України договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку (строковий вклад).

    Відповідно до частини п’ятої статті 1061 ЦК України проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу у банк, до дня, який передує його поверненню вкладникові або списанню з рахунка вкладника з інших підстав.

    У справі, яка переглядається, договір банківського строкового вкладу (депозиту) «Стандарт» укладено між сторонами на 5 місяців (з 5 грудня 2014 року по 5 травня 2015 року) в іноземній валюті. Умовами договору передбачено, що за час користування грошовими коштами вкладу протягом строку, визначеного в пункті 1 цього договору-заяви, банк нараховує і виплачує вкладнику проценти за ставкою 11 % річних. Після закінчення цього строку, вклад повертається вкладникові в порядку, строки та на умовах, передбачених положеннями пункту 5.2 основних умов (пункти 1, 2, 6 договору-заяви).

    Отже, аналіз зазначених вище правових норм та умов договору банківського вкладу дає підстави для висновку про те, що відповідно до статті 598 ЦК України зобов’язання банку перед ОСОБА_1 за договором банківського вкладу (депозиту) «Стандарт» припинились у строк, установлений цим договором.

    Закінчення строку дії договору і невиконання зобов’язань не припиняє зобов’язальних правовідносин, а трансформує їх в охоронні, що містять обов’язок відшкодувати заподіяні збитки, встановлені договором чи законом.

    Так, відповідно до статті 1066 ЦК України за договором банківського рахунка банк зобов’язується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володільцеві рахунка), грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій за рахунком.

    Договір банківського рахунка укладається для відкриття клієнтові або визначеній ним особі рахунка у банку на умовах, погоджених сторонами. Банк зобов’язаний укласти договір банківського рахунка з клієнтом, який звернувся з пропозицією відкрити рахунок на оголошених банком умовах, що відповідають закону та банківським правилам (частини перша, друга статті 1067 ЦК України).

    Згідно з положеннями частин першої, другої статті 1070 ЦК України за користування грошовими коштами, що знаходяться на рахунку клієнта, банк сплачує проценти, сума яких зараховується на рахунок, якщо інше не встановлено договором банківського рахунка або законом. Сума процентів зараховується на рахунок клієнта у строки, встановлені договором, а якщо такі строки не встановлені договором, – зі спливом кожного кварталу. Проценти, передбачені частиною першою цієї статті, сплачуються банком у розмірі, встановленому договором, а якщо відповідні умови не встановлені договором, – у розмірі, що зазвичай сплачується банком за вкладом на вимогу.

    Відповідно до статті 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» вклад (депозит) – це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору.

    Преамбула Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» визначає метою цього Закону створення правових основ для захисту інтересів споживачів фінансових послуг, правове забезпечення діяльності і розвитку конкурентоспроможного ринку фінансових послуг в Україні, правове забезпечення єдиної державної політики у фінансовому секторі України.

    Відповідно до пункту 5 частини першої статті 1 цього Закону, фінансова послуга – це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, – і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.

    За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов’язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором (частина перша статті 1058 ЦК України).

    У статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів» подано такі визначення: споживач – це фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов’язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов’язків найманого працівника (пункт 22); продукція – це будь-які виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб (пункт 19); послугою є діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб (пункт 17); виконавець – це суб’єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги (пункт 3).

    Відповідно до частини п’ятої статті 10 цього Закону у разі коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення.

    Сплата виконавцем неустойки (пені), встановленої в разі невиконання, прострочення виконання або іншого неналежного виконання зобов’язання, не звільняє його від виконання зобов’язання в натурі.

    Аналіз наведених норм закону свідчить про те, що вкладник за договором банківського вкладу (депозиту) є споживачем фінансових послуг, а банк – їх виконавцем та несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, передбачену частиною п’ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», а саме сплату пені в розмірі 3 % вартості послуги за кожен день прострочення.

    Згідно із частиною третьою статті 549 ЦК України пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання.

    Пеня є особливим видом відповідальності за неналежне виконання зобов’язання, яка, крім відшкодування збитків після вчиненого порушення щодо виконання зобов’язання, передбачає додаткову стимулюючу функцію для добросовісного виконання зобов’язання.

    Крім того, до моменту вчинення порушення пеня виконує забезпечувальну функцію, і, навпаки, з моменту порушення – вважається мірою відповідальності.

    Ураховуючи вищезазначене, суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про незастосування положень Закону України «Про захист прав споживачів» до спірних правовідносин, а тому рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню в частині вирішення вимог про стягнення 3 % пені на підставі частини п’ятої статті 10 цього Закону.

    Оскільки встановлення фактичних обставин не віднесено до повноважень Верховного Суду України, що позбавляє його можливості ухвалити нове рішення у справі в частині стягнення пені із 6 травня 2015 року до дня ухвалення судового рішення, тому справу в цій частині слід направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

    Одночасно, слід звернути увагу на те, що постановою Національного банку України від 17 грудня 2015 року № 898 «Про відкликання банківської ліцензії публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та кредит» виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення від 18 грудня 2015 року № 230 «Про початок процедури ліквідації АТ «Банк «Фінанси та кредит» та делегування повноважень ліквідатора банку». Згідно із зазначеним рішенням розпочато процедуру ліквідації ПАТ «Банк «Фінанси та кредит», призначено уповноважену особу Фонду та делеговано всі повноваження ліквідатора АТ «Банк «Фінанси та кредит», визначені, зокрема, статтями 37, 38, 47-51 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

    За таких обставин, судові рішення першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню в частині стягнення пені, а справу в цій частині слід передати на новий розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом “а” пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України.

    Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360 3, підпунктом “а” пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

    постановила:

    Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково.

    Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 жовтня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 16 вересня 2015 року та заочне рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 3 серпня 2015 року в частині стягнення 3 % пені скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

    Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України.

    Головуючий В.М. Сімоненко

    Судді: В.І. Гуменюк

    Н.П. Лященко

    Л.І. Охрімчук

    А.Г. Ярема

    Правовий висновок

    (у справі № 2558 цс 15)

    Відповідно до статті 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» вклад (депозит) – це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору.

    Відповідно до пункту 5 частини першої статті 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», фінансова послуга – це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, – і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.

    За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов’язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором (частина перша статті 1058 ЦК України).

    Стаття 1 Закону України «Про захист прав споживачів» визначає: споживачем є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов’язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов’язків найманого працівника (пункт 22); продукція – це будь-які виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб (пункт 19); послугою є діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб (пункт 17); виконавець – це суб’єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги (пункт 3).

    Відповідно до частини п’ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», у разі, коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення.

    Сплата виконавцем неустойки (пені), встановленої в разі невиконання, прострочення виконання або іншого неналежного виконання зобов’язання, не звільняє його від виконання зобов’язання в натурі.

    Аналіз наведених норм закону свідчить про те, що вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк їх виконавцем та несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, передбачену частиною п’ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», а саме сплату пені у розмірі 3 % вартості послуги за кожний день прострочення.

    Згідно із частиною третьою статті 549 ЦК України пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання.

    Пеня є особливим видом відповідальності за неналежне виконання зобов’язання, яка має на меті окрім відшкодування збитків після вчиненого порушення щодо виконання зобов’язання, додаткову стимулюючу функцію для добросовісного виконання зобов’язання.

    Крім того, до моменту вчинення порушення пеня відіграє забезпечувальну функцію, і навпаки, з моменту порушення – являє собою міру відповідальності.

    Враховуючи вищезазначене, можна дійти висновку про поширення положень Закону України «Про захист прав споживачів» на спірні правовідносин.

Просмотр 1 сообщения - с 1 по 1 (всего 1)

Для ответа в этой теме необходимо авторизоваться.

Cookie-файлы

Мы используем cookie-файлы для получения информации о том, как вы используете наш Веб-сайт. Cookie-файлы позволяют нам обеспечить возможность использования Веб-сайта в более удобном и доступном формате. Такие файлы, как правило, не содержат какие-либо данные, которые позволили бы нам идентифицировать вас как конкретное физическое лицо. Ваши данные будут обрабатываться с использованием cookie-файлов в течение разрешенного вами периода.

Политика использования файлов Cookie / Cookie Policy Согласие пользователя на правила пользования веб сайтом Согласие на сбор, обработку и передачу персональных данных

Настройки файлов cookie на этом веб-сайте настроены так, что нужно «разрешить использование файлов cookie», чтобы обеспечить вам наилучший доступ к просмотру. Вы можете продолжить использовать этот веб-сайт без изменения настроек cookie или нажмите кнопку «Принять» ниже, значит вы соглашаетесь с этим.

Закрыть