click fraud detection

ТЕМА: Про визнання недійсним пункту додатку до договору купівлі-продажу кредитного портфелю. «ОТП Факторинг Україна»

В этой теме 0 ответов, 1 участник, последнее обновление  Dmitry Kasyanenko 4 года/лет, 11 мес. назад.

Просмотр 1 сообщения - с 1 по 1 (всего 1)
  • Автор
    Сообщения
  • #4749

    Dmitry Kasyanenko
    Модератор

    У х в а л а

    іменем україни

    11 березня 2015 рокум. КиївКолегія суддів судової палати у цивільних справах

    Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

    головуючого Кузнєцова В.О.,

    суддів: Мартинюка В.І., Наумчука М.І.,

    Мостової Г.І., Олійник А.С.,-

    розглянувши в судовому засіданні справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором, за зустрічним позовом ОСОБА_3 до товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна», публічного акціонерного товариства «ОТП Банк» про визнання недійсним пункту додатку до договору купівлі-продажу кредитного портфелю та пунктів кредитного договору, за касаційною скаргою ОСОБА_3 в особі представника – ОСОБА_5, на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від

    4 березня 2014 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 25 червня

    2014 року,

    в с т а н о в и л а:

    У серпні 2011 року товариство з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» (далі – ТзОВ «ОТП Факторинг Україна») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором, посилаючись на неналежне виконання боржником ОСОБА_3 зобов’язань за кредитним договором від 29 липня 2008 року, унаслідок чого утворилася кредитна заборгованість у розмірі 61 724,02 доларів США, яка підлягає стягненню в солідарному порядку як з боржника так і з поручителя ОСОБА_4

    Заперечуючи проти позову, ОСОБА_3 у листопаді 2013 року звернувся до суду із зустрічним позовом до ТзОВ «ОТП Факторинг Україна», публічного акціонерного товариства «ОТП Банк» (далі – ПАТ «ОТП Банк») про визнання недійсним п. 1141 додатку № 1 до договору купівлі-продажу кредитного портфелю та пунктів кредитного договору.

    Позов мотивовано тим, що умови вказаних пунктів договорів є несправедливими й суперечать вимогам ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів».

    Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 4 березня

    2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від

    25 червня 2014 року, позов ТзОВ «ОТП Факторинг Україна» задоволено частково.

    Стягнуто солідарно з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на користь ТзОВ «ОТП Факторинг Україна» заборгованість за кредитним договором у розмірі 984 312 грн. 94 коп.

    У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 відмовлено.

    Вирішено питання про судові витрати.

    У касаційній ОСОБА_3 в особі представника – ОСОБА_5, просить рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 4 березня

    2014 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 25 червня 2014 року скасувати, мотивуючи свою вимогу неправильним застосуванням судами норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.

    Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

    Відповідно до ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження судового рішення є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права.

    Ухвалюючи рішення та задовольняючи частково первісний позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із доведеності та підставності вимог товариства, оскільки з вини відповідача ОСОБА_6, який належним чином не виконував зобов’язання за кредитним договором, виникла заборгованість, яка підлягає солідарному стягненню з боржника та поручителя. При цьому судом на підставі ч. 3 ст. 551 ЦК України зменшено розмір пені, який значно перевищував суму заборгованості.

    Відмовляючи в задоволенні зустрічних позовних вимог, суди виходили з того, що ОСОБА_3 погодився з умовами кредитного договору, підписавши його особисто без будь-яких застережень, до того ж перед укладенням такого договору його було ознайомлено з умовами кредитування.

    Проте повністю погодитися з такими висновками судів не можна.

    Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

    Під час ухвалення рішення суд вирішує наступні питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин (ч. 1 ст. 214 ЦПК України).

    Однак зазначеним вимогам ухвалені у справі судові рішення не відповідають у повній мірі.

    Судом установлено, що 29 липня 2008 року між ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк», та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір № ML-005/142/2008 за умовами якого відповідач отримав кредит у розмірі 50 000 доларів США, з плаваючою процентною ставкою (фіксований відсоток у розмірі 4,49% та FIDR), строком до 29 липня 2028 року.

    Додатком № 1 до цього договору визначено графік погашення кредиту (внесення платежів).

    У забезпечення належного виконання кредитного договору, того ж дня між банком та ОСОБА_4 було укладено договір поруки, згідно з умовами якого відповідач зобов’язалася відповідати за повне та своєчасне виконання ОСОБА_3 його боргових зобов’язань.

    Також, у забезпечення умов кредитного договору, між банком та ОСОБА_3 29 липня 2008 року укладено договір іпотеки, предметом якого є нерухоме майно.

    5 листопада 2010 року між ТзОВ «ОТП Факторинг Україна» та ПАТ «ОТП Банк» укладено договір купівлі-продажу кредитного портфелю, відповідно до якого банк продає (переуступає) позивачу права на кредитний портфель, який включає й кредитний договір № ML-005/142/2008 від

    29 липня 2008 року, а ТзОВ «ОТП Факторинг Україна» приймає кредитний портфель і зобов’язується сплатити банку винагороду.

    Згідно з наданим позивачем розрахунком, заборгованість за кредитним договором станом на 8 червня 2011 року складає 61 724,02 доларів США, що у гривневому еквіваленті становить 492 156 грн 47 коп. та 769 393 грн

    31 коп. пені.

    Відповідно до ч. 1 ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти.

    За правилами ст. 526 ЦК України зобов’язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цьогоКодексу, інших актів цивільного законодавства.

    Встановивши фактичні обставини справи, дослідивши надані сторонами докази в їх сукупності, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, застосувавши норми закону, які підлягали до застосування, дійшов обґрунтованого висновку про часткове задоволення позовних вимог банку до боржника про стягнення основної суми боргу, заборгованості за процентами та штрафних санкцій у зв’язку з неналежним виконанням зобов’язань за кредитним договором.

    Зменшивши розмір пені за прострочення платежів у зв’язку з неналежним виконанням зобов’язань за договором до розміру загальної заборгованості за кредитним договором, тобто до розміру 492 156 грн

    47 коп., суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, правомірно застосував положення ч. 3 ст. 551 ЦК України, оскільки нарахована банком пеня значно перевищує суму заборгованості за кредитним договором.

    Отже, рішення судів першої й апеляційної інстанцій в частині задоволення позовних вимог банку до боржника – ОСОБА_3, про стягнення заборгованості за кредитним договором є законними та обґрунтованими і на підставі ст. 337 ЦПК України підлягають залишенню без змін.

    За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов’язку

    Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання боржником (ч. 1 ст. 553 ЦК України).

    У разі порушення боржником зобов’язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя.

    Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки (чч. 1, 2 ст. 554 ЦК України).

    Припинення поруки пов’язане, зокрема, із закінченням строку її чинності.

    За змістом ч. 4 ст. 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя.

    Отже, порука – це строкове зобов’язання, і незалежно від того, встановлений строк її дії договором чи законом, його сплив припиняє суб’єктивне право кредитора.

    Відповідно до ч. 1 ст. 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов’язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

    Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (ч. 1 ст. 252 ЦК України).

    Разом з тим із настанням певної події, яка має юридичне значення, законодавець пов’язує термін, який визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (ст. ст. 251, 252 ЦК України).

    Таким чином, умови договору поруки про його дію до повного припинення зобов’язань боржника не свідчать про те, що цим договором установлено строк припинення поруки в розумінні ст. 251, ч. 4 ст. 559 ЦК України, тому в цьому випадку підлягають застосуванню норми ч. 4 ст. 559 ЦК України про те, що порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя.

    Отже, виходячи з положень другого речення ч. 4 ст. 559 ЦК України слід дійти висновку про те, що вимогу до поручителя про виконання ним солідарного з боржником зобов’язання за договором повинно бути пред’явлено в судовому порядку в межах строку дії поруки, тобто протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов’язанням (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту періодичними платежами) або з дня, встановленого кредитором для дострокового погашення кредиту в порядку реалізації ним свого права, передбаченого ч. 2 ст. 1050 ЦК України, або з дня настання строку виконання основного зобов’язання (у разі якщо кредит повинен бути погашений одноразовим платежем).

    Указана позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 17 вересня 2014 року у справі № 6-53цс14.

    Судами встановлено, що 5 березня 2009 року банком позичальнику надіслано досудову вимогу про дострокове виконання зобов’язань за кредитним договором протягом 30 календарних днів з дати отримання вимоги, яку ОСОБА_3 отримано 29 квітня 2009 року. Тобто банком було змінено строк виконання зобов’язання, який настав 29 травня 2009 року.

    Однак, стягуючи заборгованість із боржника та поручителя солідарно, суди не врахували правову позицію Верховного Суду України, висловлену у вказаній вище постанові про те, що вимога до поручителя пред’являється до суду протягом визначеного ч. 4 ст. 559 ЦК України шестимісячного строку та перебіг такого строку починається з моменту порушення боржником умов договору (графіка погашення кредиту) про погашення боргу частинами (щомісячними платежами) стосовно кожної окремої частини, від дня, коли відбулося це порушення.

    У зв’язку з викладеним, колегія суддів дійшла висновку, що рішення судів першої й апеляційної інстанцій в частині задоволення позовних вимог банку щодо солідарного стягнення заборгованості за кредитним договором з боржника та поручителя не відповідають вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для скасування вказаних судових рішень в цій частині із передачею справи в частині вирішення позову ТзОВ «ОТП Факторинг Україна» до

    ОСОБА_4 на новий розгляд до суду першої інстанції.

    Відповідно до ст. 512 ЦК України кредитор у зобов’язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

    Статтею 514 ЦК України встановлено, що до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов’язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено за договором або законом.

    Відповідно до ч. 1 ст. 516 ЦК України заміна кредитора у зобов’язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом.

    Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 про визнання недійсним пункту додатку до договору купівлі-продажу кредитного портфелю, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що ОСОБА_3 та ОСОБА_4 були належним чином повідомлені про відступлення права вимоги, а отримання згоди боржника на заміну кредитора у зобов’язанні чинним законодавством не передбачено.

    Договір чи його частина можуть бути визнані недійсними у випадках, передбачених ст. 215 ЦК України.

    Відповідно до ст. ст. 3, 6, 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

    Згідно з вимогами ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

    Умови договору визначаються і погоджуються на розсуд сторін, крім тих, які є обов’язковими відповідно до актів цивільного законодавства

    ст. 628 ЦК України).

    Умовами укладеного між сторонами кредитного договору передбачено обов’язок позичальника повернути кредитору в повному обсязі існуючу заборгованість за кредитом, сплатити нараховані проценти за користування, а у разі порушення зобов’язань за договором – понести штрафні санкції.

    ОСОБА_3 погодився з такими умовами, підписавши кредитний договір особисто і без застережень. До того ж, перед укладанням кредитного договору, банком було ознайомлено ОСОБА_3 у письмовій формі з умовами кредитування по програмі «житло в кредит», а також надано йому інформацію щодо орієнтовної сукупної вартості кредиту.

    ОСОБА_3 міг відмовитися від укладення кредитного договору на умовах, визначених вказаним вище договором.

    Підписанням оспорюваного кредитного договору без будь яких застережень та отриманням кредитних коштів, ОСОБА_3 підтвердив, що він обізнаний та погодився з усіма умовами такого договору.

    Передбаченим п. 6 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів» правом протягом 14 календарних днів відкликати згоду на укладення договору про надання споживчого кредиту без пояснення причини відповідач не скористався, не відмовився від його виконання, а тривалий час користувався кредитними коштами, що також свідчить про його згоду з умовами договору.

    Відмовляючи в задоволенні зустрічного позову, суди вважали, що позивачем за зустрічним позовом вимоги не доведено, не вказано обставини, які можуть бути підставами для визнання положень кредитного договору несправедливими.

    Виходячи з викладеного, колегія суддів дійшла висновку про те, що рішення судів першої й апеляційної інстанцій в частині відмови в задоволенні зустрічного позову є законними та обґрунтованими і на підставі ст. 337 ЦПК України підлягають залишенню без змін.

    Керуючись ст. ст. 336, 337, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

    у х в а л и л а :

    Касаційну скаргу ОСОБА_3 в особі представника – ОСОБА_5, задовольнити частково.

    Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 4 березня

    2014 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 25 червня 2014 року в частині вирішення позовних вимог товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_4 про солідарне стягнення заборгованості за кредитним договором скасувати.

    Справу в цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

    Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 4 березня

    2014 року й ухвалу апеляційного суду м. Києва від 25 червня 2014 року в частині вирішення позову товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором та в частині вирішення зустрічного позову ОСОБА_3 до товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна», публічного акціонерного товариства «ОТП Банк» про визнання недійсним пункту додатку до договору купівлі-продажу кредитного портфелю та пунктів кредитного договору залишити без змін.

    Ухвала оскарженню не підлягає.

    Головуючий В.О. Кузнєцов

    Судді: В.І. Мартинюк

    Г.І. Мостова

    М.І. Наумчук

    А.С. Олійник

Просмотр 1 сообщения - с 1 по 1 (всего 1)

Для ответа в этой теме необходимо авторизоваться.